В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Емануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови торкаються головних аспектів освіти.

Гостею чергового випуску програми була Яна Рожнятовська, координатор проекту “Об’єднуючи людей заради миру” та засновниця Школи інтелектуального розвитку.

Говорили про освіту для пошуку себе.

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у черговому випуску програми “Наша освіта”

– Коли ми з вами зустрілися, я пам’ятаю нашу першу розмову, ми говорили з про те наскільки важлива освіта, яка пов’язана із пошуком людиною самої себе І ваші ініціативи гуртуються навколо цієї проблеми, адже люди запитують, але часто не знаходять відповіді. У нашому суспільстві, коли запитуєш людину: «а хто ти?», людина каже: «медик, викладач, вчитель..». Тобто утилітарний фокус на тому, що людина робить, а не на тому, ким вона є. Ви є координаторкою проекту, який називається «Об`єднання людей заради миру». Розкажіть чому потрібно об’єднуватися заради миру, і в чому полягає фокус?

– По-перше, я хочу сказати, що зараз нашу назву трохи забрали і можна попутати, тому що партія, яка балотується на парламентські вибори теж назвала себе «Об’єднання заради миру». Ми ніякого стосунку до цього не маємо! Наш проект уже два роки, навіть більше ніж два роки, існує. І коли ми кажемо «Об`єднання заради миру», на початку це людей трохи так лякає, бо  кажуть: «Який мир, у нас в країні війна, агресор? Що ми маєм об’єднуватися з агресором?» Я уточнюю: «ні, ні в якому разі.» Ми визнаємо, що «так, у нас війна, у нас є агресор, і ми не підштовхуємо людей миритися і перестати відстоювати нашу Батьківщину.» Ми дуже поважаємо тих, хто відстоює наші кордони, і тих хто відстоює справедливість. І я вважаю, що об’єднуватися варто всередині країни саме для того, щоб наша країна вціліла, щоб наша країна не стерлася з карти, з історії. Дуже багато людей працюють над тим, щоб нашу країну розпорошити, посварити схід і захід, щоб посварити навіть в одному місті: «це от корінні жителі, а це приїжджі, а вони зовсім інші…». Ті ж самі ветерани: «А чому вони туди пішли? А вони вже всі травмовані, а давайте ми з ними не будем рахуватися, надамо пільги і нехай сидять тихо». І наше завдання створити таку платформу, де люди спілкуючись один з одним, дивлячись в очі, відкриваючи серце один одному, свою біль, свої надії і мрії, зрозуміли, що «в нас дуже схожий біль, у нас дуже схожі надії і мрії, тому що ми турбуємося за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей». І це об’єднує для того, щоб вистояти у ці нелегкі часи для нашої країни.

– Я почув таку думку, це ще був напевно 2015-й чи 2016р., від отця-декана богословського факультету Українського католицького університету, отця Романа Завійського. Він каже, що «ми повинні трішки дивлячись в майбутнє (він мав на увазі «ми – українські церкви»), поміркувати про те, а що буде, коли війна закінчиться?, – він каже, – війна закінчиться, обов’язково закінчиться, але коли настане мир, – він якраз ставить питання, –  якої якості буде цей мир?» Якщо в нашій країні ми всі будемо говорити більше про минуле, згадувати про минуле, що була війна, що хтось воював з кимось, що хтось підтримував проукраїнські сили, хтось проросійські сили, хтось знаходився в одній церкві, хтось знаходився в іншій церкві, і відповідно про цю розколеність, про яку ми говорили, з його точки зору, ми повинні рухатися дивлячись у майбутнє. «Якщо ми хочемо мати надію, – говорив отець Роман Завійський, – ми повинні попрацювати на збудування миру на тих якісних умовах, які будуть відрізнятися від просто такого паритету: «Ти не чіпай мене, я не буду чіпати тебе.»» От чому важливо говорити про мир, чому потрібно говорити про те, що потрібно об’єднуватися навколо миру для пересічних людей, тому що риторика страху, гніву просто неймовірно висока в наших засобах масової інформації.

– І у засобах масової інформації багато, і якщо ми вже торкнулися церкви, християнства, там теж того дуже багато… Одна церква каже: «Ми кращі, а всі інші – погані», інша каже: «ми кращі». А Христос каже: «я приніс вам мир», і саме Христос сказав, що блаженні миротворці. І для мене це честь бути щасливою саме в сфері миротворення. Багато хто каже не дивитися в минуле, ми якраз дивимось туди, ми підштовхуємо людей не бояться дивитися на свої помилки, бо немає якихось ідеальних людей, ми всі приходимо зараз тяжку стадію, і з усіх сторін можуть бути помилки, можуть бути страшні речі, тому що війна це страшні речі, і не можна замовчувати про них. Треба про них говорити, але не як вирок, що «все, тобі немає виправдання, вже ніяких стосунків з тобою не може бути, ми не можемо з тобою нічого надалі будувати», а навпаки – ми продивляємося це минуле, щоб більше таких помилок не повторити, щоб потім не звинувачувати один одного, а  щоб іти у краще майбутнє разом. На нашій минулій філософській школі ми говорили про Голокост на теренах України, і нам кажуть: «навіщо ворушити це минуле? Да у нас зараз так багато проблем, навіщо ви ворушите Голокост, ще й те, що українці могли бути учасниками цього і …

– Давайте говорити, що не могли, або точно були.

– Да, були… Саме для того, щоб не повторилося. Щасливий той народ, який може визнати свої помилки, який може в них розкаятися, і йти далі уже з чистим серцем, не приховуючи. Тому що, якщо приховати минуле, негарне минуле, воно все одно буде мати негарний запах, воно все одно десь проявиться у майбутньому.

– Наскільки гнів, прагнення до помсти знищує людину зсередини, людина перестає іноді існувати як людина, тобто вона починає повністю сфокусована на цій травмі, де ця 3-я альтернатива, де і 1-ий, і 2-ий може сказати: «да, ми маємо шукати миру. Да, ми маємо знайти вихід із цієї ситуації», і в кінцевому підсумку можливо це буде на користь цим людям.

– Я, в першу чергу, за те, щоб це не заминати, а досліджували. Є організації, які досліджують, хто і де щось зробив, для того щоб дати шанс виправитися, і щоб дати шанс покаятись. По-друге, якщо сидіти і казати, от тільки вони «винні» і все – це замкнуте коло. Для мене, як для християнки, це молитва «Отче наш»: пробач їм, настав їх на шлях, і пробач мене, тому що я не знаю як би я себе повела в тій чи іншій ситуації. Ми себе до кінця не знаємо, ми собі думаємо, що «я гарна людина», поки я не загляну в середину себе. Ось до речі тема нашої розмови «освіта як пошук себе», я думала над цими словами, зараз це така тенденція «шукати себе», і всі кажуть: «шукай себе, і ти відкриєш якийсь великий скарб, ти відкриєш, яка ти гарна людина, і ти відкриєш спокій, мир…» І людина вірить, людина починає шукати, копати і доходить в глибину, а там якось так і не дуже гарно, і щось там ніяких скарбів не знаходить. І ми кажемо, що на цьому закриватись не можна. От на минулу школу приїхала частина людей, які сказали, що «ми приїхали просто шукати себе». Я не знаю куди далі їх шлях повів, але не можна зупинятися на цьому, треба вийти до іншої людини, обов’язково. Бо якщо будеш варитися в собі… нічого нового, нічого гарного, ніякої краси можна не знайти. Момент зцілення – це, мабуть, коли ти виходиш до людини в якій ти відчуваєш, що життя кипить, у якій ти відчуваєш щось красиве і щось таке реальне. І коли ти дивишся в ту сторону, яку ця людина дивиться, спочатку починаєш захоплюватись цією людиною, слухати цю людину, а потім ми повертаємо погляд в ту сторону, куди дивиться це людина. І я думаю, що якраз вихід для нас, для всіх сторін, для людей які травмовані… До речі, хочу сказати, щоб не боялися спілкуватись з травмованою людиною, тому що часто, коли людина травмована вона може бути агресивною, у неї багато страху, багато болю. І цей біль викликає агресію, коли вона не почута, але все одно підсвідомо людина шукає, щоб інші почули про цей біль, шукає, щоб почули про несправедливість, яка сталася у її житті, і часто достатньо, коли хтось просто вислухає, і тоді людина сама почне шукати шляхи примирення, вона сама почне шукати почути іншу сторону.

– От в попередньому нашому ефірі була Катерина Клюзько, і її проект «Діти надії», вона організовувала заходи, де збиралися діти, батьки яких є учасниками АТО та діти-переселенці. І вона, якраз у підтвердження вашим словам, говорила про те, що «спілкування, навіть коли є приховані образи один на одного, якісь претензії, у кінцевому підсумку призводить до того, що ці образи зникають, і часто ці діти починають бути друзями.» Тобто в дружбі вирішується це, і з’являється ця надія, надія на майбутнє, що принаймні ці діти не будуть зростати у ненависті один до одного. Це ваша відповідь наштовхнула мене на такі думки. 

Ви певним чином почали згадувати про школу, Школу інтелектуального розвитку, яку ви також координуєте. Якщо ми говоримо про освіту в пошуках себе, навіщо розвивати інтелект? Навіщо школа, щоб цей інтелект розвивати? Заради чого? Наскільки важливий інтелектуальний розвиток у пошуку самоідентифікації, себе як особистості і таке інше.

– У Біблії написано, що знання відрізняється від незнання, так само як світло від темряви. Коли людина в темряві – вона нічого не бачить, або бачить дуже загально окреслені предмети, вона може натикатись на щось, вона може не бачити шлях, вона можливо і хоче кудись піти, у якесь дуже гарне місце, але її дуже складно це зробити. Ми нещодавно говорили і сміялись з Ларисою Гармаш, згадуючи Екклезіаста, який казав, що «при збільшенні знання збільшується і смуток», хоча Ніцше потім сказав навпаки, що «при збільшенні знання збільшується і радість». То у мене в житті збільшується радість від знань, аж дух захоплює. 

Мені взагалі потрібно розказати як це все розпочалося. Це все розпочалося з того, що мій знайомий прочитав оголошення про інститут Томи Аквінського, я на той момент закінчила один інститут, мені хотілося далі навчатися, і мені хотілося далі кудись рухатися, я думала: «піду там є теологія», я пішла туди заради теології, і на лекціях філософії закохалася у філософію. І я слухала і думала: «Вав, це ті питання, які турбували мене вже давно з дитинства, і я не могла знайти собі співрозмовника, щоб обговорити їх, щоб відповідали на них, ту людину, те серце, яке шукає теж саме». І тут я дивлюсь, що люди шукали давно, ще з античних часів, і це просто мене настільки захопило, що я сиділа рік, два, три, чотири слухала, і потім в мене з’явилося таке відчуття, що часу зовсім мало залишилося. От просто це відчуття мене турбувало, що «от нас тут лише 20 людей слухає, неймовірні речі слухає, наприклад Андрія Баумейстера», і в мене з’явилось бажання, що це мають почути дуже багато людей, що мають пережити ту радість, яку пережила я, як каже Філоненко, що «коли ти зустрічаєшся з красою, ти не можеш мовчати, тобі обов’язково потрібно притягнути людину і сказати: «дивись!»». Знайти себе можна, коли ти знаходиш щось набагато більше, коли ти сам собі стаєш цікавим, коли тебе захоплює щось більше ніж ти, більше ніж це земне життя, більше ніж те, що коїться навколо, більше ніж наша політика, те, що просто входить з цим корінням у вічність. І от власне я сиділа, я відчула свою якусь скінченність, я дивилась на людину, яка викладає і розуміла, що і ця людина не вічна, і мені дуже хочеться увіковічнити ті речі, які ця людина говорить. Власне потім ми почали знімати відео, і все одно я не заспокоїлись, з’явилася ідея школи, тому що мені хотілось не лише 2 години слухати ці речі, мені хотілося, як Платону, пожити у цій атмосфері, поспілкуватися з людьми ось так, як ми зараз з вами за одним столом, разом за обідом, разом десь так в кулуарах до півночі. Я цю ідею рік виношувала, потім почався проект «Об’єднуючи заради миру», і ми запропонували цю школу саме в цьому проекті і все якось збіглося, усі якраз ці ідеї, які можуть об’єднати: ідеї краси… Можливо колись  школу перейменую в Школу людського існування, тому що там якраз ті питання порушуються, які людину муляють із самого дитинства. Тому що із самого дитинства людина дуже цікава, от у вас є діти, дитинка вона постійно запитує: «а чому? А чому це? А чому те?» Дорослі часто не запитують, доросла людина живе таким звичайним життям, і їй вже не цікаво «а чому сонце світить? Чому воно гріє? Звідки беруться хмаринки?» Можливо вона знала, і забула, і їй стало це нецікаво, а дитині ще цікава ця вся краса. І власне школа наша порушує ті питання, які кожен з нас десь глибоко затоптав у своєму серці. Я на днях прочитала пост у Фейсбуці «Як стати нормальною людиною», я задумалася «а чи мріяв хтось з нас в дитинстві стати нормальною людиною, такою звичайною людиною?» Як мінімум ми мріяли стати принцами і принцесами, ми мріяли стати кимось великим і впливати, як мінімум, на всесвіт. Але з часом якісь такі наші травми, наші рани, наші невдачі, наші падіння, зневіра оточуючих в нас, роблять з нас «просто нормальних людей», і ми погоджуємося на це. Потім якимось ранком прокидаємося і розуміємо, що всі задоволені нами, що батьки задоволені нами, наша вся сім’я задоволена нами, ми працюємо, ми начебто зовні успішна людина, але все одно у нас таке відчуття, що ми загубили своє життя, ми загубили своє серце. І ось ця власне школа для мене, це завжди якесь випробовування. Це випробовування себе, свого серця: «чи я ще жива? Чи живе моє серце? Чи в ту сторону йде моє життя? Про що я мріяла в дитинстві, де я зараз?» Я дивлюся на тих, хто приїжджає… До речі, кожен раз ми молимось, і я молюся за учасників школи, щоб Бог їх підібрав. І навіть люди, які туди приїжджають невіруючі, я знаю, що вони не просто так туди приїжджають, їх Бог приводить. І часто в школу приїжджають дуже травмовані люди, зазвичай це дуже травмовані люди, мабуть так Бог підбирає. Як казав, знову ж таки, метр нашої школи, Олексанр Філоненко, що «філософія це для тих, хто загубив». Загубив той перший подив від життя, від краси, загубив питання, загубив відповіді, для загублених.  І мабуть наша школа якраз для таких і є. У нас не є ціллю просвітити всіх людей, вивести на якийсь рівень, зробити мега успішними. Це такий тренд сучасності, і багато хто зараз у цих тисках успішності зажатий, людина біжить кудись і розуміє, що вона не стала успішною, вона все одно не дотягується до тієї планки, яку їй все вище і вище ставлять. Вона постійно в цій суєті, марноті і якась нещаслива, вона десь загубила себе, загубила своє серце. І власне ця школа для того, щоб ми згадали своє серце, щоб ми знайшли це серце, щоб ми познайомились з тими, хто живий, хто живе з серцем, хто живе мріями, і можливо і наше серце оживе. Щоб ми подивились на ту красу, яку нам намагаються донести спікери, яку намагаються донести учасники, і власне саме спілкування між учасниками – це також кожного разу дуже велика подія. Я думаю, що в нас після радянської влади десь трошки є переляк перед словом «спільнота», бо ми пройшли колективізм, і це страшно. Зараз у нас кожна людина намагається знайти себе і відокремитися. У нашій школі – пошук себе, але в спільноті, ми спільно шукаємо себе, і не тільки себе, але й того хто вище, ми шукаємо відповіді на ті питання, які нас турбують: чи варто взагалі життя, щоб його прожити? Взагалі чи варто просинатися зранку? Заради чого варто жити? І я просто дивлюся, як кожен учасник це переживає, це на обличчі написано, це в очах написано, як людина переживає ці питання зі сльозами на очах. Кожного разу той тиждень школи це робота над собою, але робота в спільноті, яка дуже трепетно до тебе відноситься, яка не буде тикати тебе в самі болючі місця, перед якою ти можеш сказати: «я не такий хороший, як я сподівався тебе побачити», і вони кажуть: «ми також, але ми йдемо до того, хто може зробити краще, але ми знаємо красу, але ми ділимось один з одним світлом, яке хоч трішки кожен побачив у своєму житті», от власне про це школа, школа про те, щоб побачити красу, щоб відкритися для обіймів іншого. Тому що зараз багато хто в нашому суспільстві, як такі їжачки, нас багато ранили, і ми боїмося, щоб хтось підійшов трошки ближче до нас. Ми багато говоримо про кордони, дуже багато зараз статей про кордони, і людина ставить ці кордони, і потім чомусь нещаслива з цими кордонами. Вона дуже самотня робиться, тому що все ж таки людина істота суспільна, і їй потрібен хтось поряд, який підтримує, який, коли ти впадеш – тебе підніме, і не буде дорікати: «ось ти падав, а раптом ти знову впадеш.»

– Цікаво, що ви згадали в межах своєї школи два прізвища, це Андрій Олегович Баумейстер і Олександр Семенович Філоненко, і це справді люди, які, з однієї сторони, є прекрасними філософами, з іншої сторони, вони є богословами, із третьої сторони, вони є хорошими християнами (хорошими, це моя оцінка). І що саме цікаво, ці дві людини про яких ви згадали, гармонійно поєднують ці речі. Андрій Олегович – такий стриманий, дисциплінований, його думка неймовірно організована, системна, з іншої сторони, Олександр Семенович – це політ, це метафоричність. От вони викладають, але вони так і живуть. Що саме цікаво, що цей образ інтелектуала, християнина, богослова і філософа справді зачаровує, коли ви слухаєте їх, ви розумієте, що вони по-різному, але дають відповіді на запитання, які часто нас турбують. І саме головне, що вони це роблять у досить доступній і простій манері. І вони всіх нас закликають до того, що коли у нас є запитання – потрібно шукати відповідь, і цього ми часто не робимо. І от є ваша Школа інтелектуального розвитку…часто коли ми говоримо про християнство на наших теренах, воно часто антиінтелектуальне, воно налаштоване: «навіщо інтелект? Сказано, що  навіть апостол Павло так собі відгукувався про філософію», це така вирвана із контексту фраза. І християнин часто потрапляє у ситуації такого антиінтелектуалізму: «я повинен вірити, я повинен, в першу у чергу, бути відданим Богу», а ставити запитання: «Хто? Як? Коли? Звідки? Навіщо?» Це не прерогатива християнства, але з іншої сторони, ви говорите про людей невіруючих, які задають собі запитання, у тому числі до свого невірства. Так от, якщо ми говоримо про Школу інтелектуального розвитку як інтелект, або ось цей інтелектуальний, раціональний дискурс, який виникає між учасниками школи дозволяє вирішувати ці питання?

– Християнство, чому боїться…антиінтелектуальне християнство, є, на жаль, таке. Я, як християнка, можу визнати це, що є таке в церквах, і якраз ми працюємо над тим, щоб цього ставало менше. Я також думаю, що це страх, зараз дуже сильно в нашому суспільстві керує людьми страх, люди багато чого роблять саме через страх, через пошук безпеки. Власне це можуть показати наші останні вибори, що дві групи які найяскравіші, зараз не знаю чи намагаються знайти порозуміння одна з одною, але в одній і іншій групі багато страху було, і також  багато бажання безпеки. Я думаю, що у християнстві це також є, якось нещодавно я запитала християн, які вже дуже давно в вірі, людей похилого віку, і вони у віри зі своєї молодості, і я запитала, що «давайте уявімо, або просто пофантазуємо, що немає раю, немає пекла, немає покарання і немає нагороди за добрі діла, – і кажу, – чи залишитесь ви з Богом, чи вам потрібен тоді Бог взагалі, на якому місці тоді Бог у вашому житті?» І мене здивувало, що тоді вони відповіли: «а навіщо тоді Бог?» Люди, які все життя майже у вірі, які все життя майже в церкві, і це вже мене лякає, тому що, якщо нам Бог потрібен тільки через страх, як одна людина сказала, що «з остраху вірять раби (тобто служать раби), за бажання плати служить працівники, і тільки по любові будують стосунки діти». І в мене питання наскільки ми відчуваємо себе дітьми, що це наш батько, що не важливо чи буде покарання, чи буде нагорода за наші вчинки. Що важливо? Що це є краса, що це є світло, це те, що робить нас живими, Він сам. І власне, тому я думаю, бояться християни подивитися на щось більше, почитати ту ж саму філософію. Дійсно, коли я почала вчити філософію, мені також багато хто казав: «а тебе виведуть з церкви, а ти перестанеш у Бога вірити, от написано, щоб не подавались на філософію, не піддавалися». Але я слухала і я утверджувалась у вірі, причому так цікаво, що теологічні предмети мене якось відводили від віри, мені здавалось, що люди вони намагаються якось звузити розуміння Бога! А Він набагато ширший, я шукала те, що охоплює все, весь Всесвіт. І якраз в оцих пошуках філософів, які також зізнавались, що «ми люди і ми також ставимо запитання, ми не боїмося ставити запитання», я знаходила для себе відповіді, я знаходила втіху, що вони також бачить Бога більше, більше ніж наші стіни церковні, більше ніж наші догмати. І власне я думаю, що саме страх керує християнами, коли вони бояться розвитку, але це крах і катастрофа для християнства, тому що людство розвивається, навколо нас мільйони людей, які шукають Бога, навіть коли вони цього не розуміють. У нас всіх в серці є пошук свого творця, пошук свого початку і пошук «заради чого це все? Заради чого я прийшов в цей світ, і взагалі чий це план, що я прийшов у цей світ? І я маю у собі щось більше ніж ось це тіло, яке проживає років 70 і все, воно згниє.»

– Цікава річ, що коли я досліджував історію становлення християнського світу, із самих початків чітко прослідковуються дві лінії, дві конкурентні лінії, але в ранньому християнстві вони були взаємодоповнюючими. З однієї сторони, це християнство, яке використовує світську науку і світську мудрість, а на той час це власне язичницька традиція, але з іншої сторони, це ті, які хочуть відмежуватися від неї, від античності і зануритись лише, в першу чергу, традицію пов’язану з християнськими практиками, відмежувався від цього. Цю дискусію часто називають «дискусія між Афінами і Єрусалимом». І от лінія освіченого християнства, воно прийшло, в тому числі, через катехитичні школи, ми згадаємо Климента Олександрійського, Орігена… значна кількість святих отців так само отримували класичну освіту язичницького світу, і саме цікаво, що у 2-му і 3-му столітті християни називали те в що вони вірять «наша філософія», наприклад ми зустрічаємо це у Климента Олександрійського. І цікава річ, що християни намагалися бути зрозумілими, і вони хотіли продемонструвати раціональність і адекватність своєї віри. І коли вони займались апологетикою, вони не казали, що «ми віримо так, так і так», вони давали відповідь: «чому ми віримо так, і чому ця пропозиція є краще ніж та, яка була перед тим.» І власне мені здається, що ми на наших теренах забули, що це лінія, яка йде із самих початків, із заснування самого християнства. Апостол Павло – неймовірно освічена людина, його послання не так просто читати, одна справа прочитати, інша справа – зрозуміти, от видно, що це людина неймовірної глибини, якщо там кожне речення можна розбирати. От ми часто сходимо до того, що християнство це щось таке простеньке, і тому часто я зустрічаю, що інтелектуали вони кажуть: «ні, це не для нас, тому що християнство занадто примітивне, занадто неглибоке.» І я завжди задаю собі питання, можливо ми християни показуємо і демонструємо цю примітивність, і не можемо продемонструвати своєї глибини, глибини нашої традиції. І от коли ви говорите про вашу школу, яка це робить, і ви демонструєте фактично двох християнських інтелектуалів, як мінімум, про яких ми згадали, Філоненка Олександра Семеновича і Баумейста Андрія Олеговича, ми бачимо, що ці люди можуть давати відповіді на супер високому рівні, і я знаю, до речі, що атеїсти до них прислуховуються, і вони якимось чином в цій дискусії з ними приймають те, що християнство не таке примітивне як здається. І тому робота з інтелектом у нашій християнські традиції, власне те, що ви робите, насправді це для християнства на наших теренах є неймовірно важливим. Як ви можливо пропонуєте і хочете масштабуватися для того щоб те зерно, яке ви посадили, щоб воно якось розросталися і залучало кожного року більшу кількість людей?

– Дякую за запитання! Хочу спочатку прокоментувати трохи. От ви кажете про інтелектуальний розвиток у християнстві, мені здається, що Бог нам дав розум, щоб ми ним користувалися все-таки, і ми відповідальні за те, як ним користуємося. Дуже багато говориться про те, що тільки фізична лінь – це гріх. Я думаю, що набагато більший гріх це якраз наша інтелектуальна лінь. Дуже просто маніпулювати людиною, яка не є освіченою, мабуть десь там… християни це також люди…десь керівництву (не тому керівництво, яке вболіває за християнство, а тому хто просто любить владу) йому вигідно, щоб християни не розвивались інтелектуально, тому що тоді дуже гарно цією спільнотою маніпулювати, тримати біля себе. Але завдання кожного священика, завдання кожного християнина не тримати біля себе людину, а показувати Христа, показувати Христа який діє в нас, в Якого ми закохалася. Ми ж закохалася у Христа не тому, що нам почали погрожувати, не тому, що нам дали якийсь високий список догматів і сказали: «тепер ти маєш так жити, твоє життя має буде таким.» Ми побачили щось більше, ми побачили сенс свого життя в Ньому. От власне задача кожного з нас нести цей сенс і розвиватися в цій красі, яку дає Христос. Христос дав розум, Христос створив цей Всесвіт, нашу землю дуже розумно. І знаєте, це так ніби він любляче заховав десь там якийсь скарб і дивляться, як ми це відшуковуємо і радіємо цьому, ми відшуковуємо в науці, ми відшуковуємо в розумі, ми відшуковуємо своїм інтелектом ті таємниці, які Бог заховав для нас, які Він приготовив для нас, ми розвиваємося і більше можемо Його донести, більше можемо показати Його людям і говорити з ними на їхній мові, тому що кожен шукає десь більше ніж «я і моє життя». 

Як ми плануємо масштабувати цю школу? Я дуже вдячна каналу «Біла кава», який викладає там лекції, спікерам нашої школи, це Олександр Філоненко, це Ахутін, Лариса Гармаш, Андрій Усач, Олександр Пустовіт, дуже багато у нас спікерів. Цікаво, що всі спікери вони не несуть якусь конфесію, вони можуть бути з різних конфесій, деякі взагалі себе не позиціонують як релігійну людину. Той самий Пустовіт, він може сказати, що він не є християнином, але стільки в нього в лекції цього світла, світла Христа, світло Божого, що кожен все одно знаходить для себе відповіді. Мабуть, в нашій школі не є ціллю, я кажу про відповіді, але зараз я думаю, що це не є нашою ціллю давати відповіді, мабуть є ціль, щоб ми разом задавали питання. Якщо ти, наприклад, не віриш в Бога, то я не завжди можу відповісти на ці питання, які до мене може задавати невіруюча людина, я раджу: «а ти задавай питання Богу, я така ж сама слаба людина, не говори зі мною, у мене також є сумніви, я також інколи зневірююся, говори з Богом, Він той, хто може витримати цю боротьбу, Він той, хто тебе зцілить, як Яков, який боровся з Богом. Не треба боятись, треба з ним боротися і тоді це вже якісь стосунки, нехай такі, нехай стосунки боротьби, але все одно вони є, ти Його відчуєш.» Власне наша школа породжує питання, вона дає сміливість здавати всім разом ці питання: християнам, не християнам, шукати цей шлях, шукати себе, але не просто себе як відокремлену особистість, але в спільноті, себе в чомусь вищому, себе в Бозі, себе в Христі.