В рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на Світлому Радіо “Емануїл” у партнерстві з Несторівським центром, до студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та в світі. Ведучий програми – директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. “Наша освіта” – це програма про складне, багатоаспектне явище, таке, як освіта. І в кожній програмі тема розмови торкаються головних аспектів освіти.

Гостею чергового випуску програми була Ірина Чудовська, педагог-новатор.

Говорили про освіту як чудо. 

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які прозвучали у черговому випуску програми “Наша освіта”

– Пані Ірино, я сьогодні намагався згадати, як ми з вами познайомилися. Ми познайомились з вами за цікавих обставин. Це був захист докторської роботи видатного українського богослова – Олександра Семеновича Філоненка. Пам’ятаю, він запросив нас зустрітися разом з Михайлом Весельським. Ми почали говорити про школу, ми багато говорили з вами про освіту. І я пам’ятаю, що мене приємно здивувала ваша зануреність в цю проблему, я не знаю, ваша закоханість цією проблематикою, ваша відданість темі: освіті  в Україні, її реформам. І потім я від вас почув про дві школи: про школу, яку ви заснували і про школу, яку ви допомагаєте розбудовувати Михайлу Весельському у Радовелі. Я згадую після першої поїздки до школи в Радовель, то у мене на 15 хвилин просто відняло дар мовлення. Українське село на Житомирщині, і ми бачимо чудо! Школа, у якій є фактично все, і ми чуємо від вас розмову про те, що «коли ми побудували прекрасні стіни, обладнали школу, але не відчувалося, що у цій школі є висококласні фахівці, відчувалося, що є прекрасні стіни, але не змінився підхід в навчанні». І ви почали працювати над цим, і це відчувалось, що ви і пан Михайло це справу дуже любите. Ви знаєте, я поїхав звідти дуже заряджений, з великою надію. Тобто, це школа, і взагалі те, що ви робите воно дає велику надію. І коли ми формулювали з вами тему розмови «Освіта як чудо», я зрозумів, що ваше прізвище Чудовська, виявилось, що є і громадська організація «Чудо», з якої починалися ці ініціативи. 

І от я власне хочу у вас запитати, перше моє запитання, після такого тривалого вступу, чому так важлива освіта? 

– Дитина – це чудо, і коли ти розумієш, що це чудо, яке зароджується, потім потрапляє у світ, який є таким дуже недосконалим, і хочеться щоб це чудо потрапило у світ, який чекає на цю дитину, і в світі цій дитині було зручно адаптуватись, зручно взагалі відчувати якесь щастя. Бо до якогось етапу дитина взагалі вірить, що світ чекає, очікує її, але якийсь момент наступає, що дитина перестає не просто контактувати зі світом, вона починає боятися цього світу, вона не готова до цього світу. І освіта для мене це такий мостик між культурою і людиною, і дитиною. Можливо, це якось банально звучить, але цей міст, в залежності від того, якої міцності цей міст: скільки можна дати? Скільки можна взяти? Чим можна пройнятись? Це не тільки знання, це власне цінності, це розуміння «для чого мені це потрібно», що я буду робити в цьому житті, тобто коли це такий фундаментальний міст, і як ми його будуємо залежить від того чи дитина взагалі буде з’єднана з культурою. Тому що, народитися просто, стати людиною, це ще замало. Потрібно власне набути чогось, власне такої суб’єктності, активності. Людина, яка активна в цьому світі, яка не просто змінює світ, але вона вписується гармонічно у цей світ, вона прагне не порушити гармонію цього світу, а щоб не порушити цю гармонію, людина не тільки з природою зв’язна, але й з культурою, і цю культуру людина засвоює через освіту. Освіта для мене це є величезний міст, і в залежності від того наскільки цей міст може бути збудований міцно, чи це на віка? Чи це взагалі міст, який можемо добудовувати, але має бути хоча б цей зв’язок величезний. Освіта – це ось така метафора. І для мене особисто, я вважаю, що освіта це не просто процес, а це процес, коли батьки і діти спільно чомусь вчаться, освіта це не про дітей, освіта взагалі про людину, впродовж всього її життя. Тому що, якщо казати, що колись там вивчилися, здобули вищу світу і все, людина заспокоюється і все. Сьогодні так не можна, світ змінився. Зігмунд Баумен, відомий польсько-англійський соціолог, говорив про те, що ми маємо справу з плинною сучасністю, сучасністю, яка змінюється, як вода, вона постійно змінює форми, і ця адаптивність не може з’явитися на рівному місці, її потрібно дати. І дається вона через культуру, бо культуру можна визначити як таке продовження адаптації, продовження чогось такого формотворчого, тому що це творення нової форми нової форми людини, або вона дуже така багатогранна, або вона буде такою простоватою, і буде почуватися в цьому світі незграбно і незахищеною. Десь така метафора. 

– Цікаво ви сказали, чомусь ми хочемо, щоб наші діти здобули освіту, ми їх не запитуємо про це. До речі, українське законодавство і не передбачає альтернативи «не здобуття освіти», середню освіту мають здобути всі, без винятку. Зрозуміло, що батьки розуміють, що їхні діти мають здобути освіту, вони часто докладають репресивних зусиль, щоб дитина встала, прийшла в школу, вивчила уроки – стандартний набір. Але, ви як фахової соціолог, аналізуючи дані по оцінці якості освіти, громадяни оцінюють її як якісну лише 17-20%. Тобто ми говоримо про те, що з однієї сторони, ми говоримо про важливість освіти, а з іншого боку – тотальний рівень недовіри до освіти, і оцінка низької якості цієї освіти. Як вирішити цей парадокс? 

– Власне в освіті не одна проблема якості, коли я задумувалась про проблеми освіти, для себе я визначала кілька рівнів. Перше, це доступність освіти, ось те, що ми кажемо примусово з однієї сторони, а з іншої сторони – це взагалі подарунок, чудо, що всі дітки можуть мати доступ до цієї освіти. І найцікавіше, що якраз дітки готові! Якщо запитати будь-якого першокласничка чи він готовий іти, чи навпаки будь-якого випускника, чи готовий він поступити в вуз – він очікує щось. Тобто є якісь етапи в освіті, якісь очікуванні. Ми говоримо, що ось цей момент доступу до освіти є важливим. І тут варто сказати і правдиво подивитися, що в нашій країні якраз доступність до освіти, навіть в самому глухенькому хуторі є цей доступ, і це дуже радує насправді. Ми маємо взагалі розуміти, що є в нашій традиції хорошого. Ось другий момент, це вже починається про якість освіти. І тут все набагато серйозніше. Тому що взагалі поняття якості освіти включає багато критеріїв. Що ми розуміємо, чи це просто контент? Чи це сам процес? Чи це рівень наших викладачів фахівців? Чи взагалі зв’язок між різними рівнями освіти, між різними практиками початкової, середньої, старшої школи, вищої школи, бізнес-освіти, самоосвіти… В принципі, якщо цей ланцюжок подивитись, то не все так безбарвно. Тут починаються проблеми, і на кожному етапі ця якісь, ці критерії, мають бути чітко визначеними: що ми під ними розуміємо? Чи ми хочемо дати просто знання, щоб дитина просто поступила кудись? Це одне. Зараз навіть жартують, що в принципі готувати освічену людини іти здавати ЗНО і давати освіту – це дві різні речі. Тобто, готуватись до ЗНО, це одні програми, а взагалі стати освіченою людиною, переформатованою, з новою формою, в російській мові є слово «образование», образ, тобто щось формується таке, «образование» форми, але «образование» саме по суті передбачає, що має сформуватися щось інше, якась форма, щось має змінитися. І освіта в принципі має нести готовність до змін, тобто у нас з цим надзвичайно складно. Тому що якість освіти, по-перше, сама важко визначається, по-друге, для фаховості, якихось професійних напрямків, має бути ще своя специфіка, ми там також маємо враховувати, що одні критерії мають бути для медиків у їх фахових речах, а інші критерії для електриків і так далі. Тобто є компетенції, і тут ми теж застрягаємо, хоча я хочу сказати, що якщо почитати уже програму реформи нашої освіти, де мова йде про компетенції, то компетенції у нас в освіті, це теж саме, що компетенції для хорошого менеджера. Для хорошої компанії це менеджер, який володіє і адаптивністю, і комунікабельністю, і так далі, і так далі…Якби ми це все виконали… інша справа, що є ось ця статика в освіті, тобто ми констатуємо, що ми хочемо сформувати ці компетентності, і все питання, вся проблема у цій якості полягає, як це зробити? Попросту сказати, що у нас проблема, ну да проблема, але які мають бути дії, який має бути алгоритм? От з алгоритмами набагато складніше. 

– Але, коли ми говоримо про якість та про те, що якість освіти можна перевірити через досягнення формування певних компетентностей учнів, і з однієї сторони, ми виконуємо це, адже йдемо по цьому формальному краю визначення якості освіти, у цій студії також згадуваний сьогодні Олександр Філоненко говорив, що часто ми говоримо про методи, підходи, принципи, форми, і з однієї сторони – це начебто зовнішні ознаки, але з ними забуваємо про внутрішнє ядро. Він якраз проводить аналогію з вишнею, коли один чудак викидав кісточки, а мякіш садив і хотів, щоб виріс вишневий сад. Він проводить цю цікаву аналогію, що ми забуваємо про найголовніше в світі. Це те, що має бути відчуженим, те, що власне дає цей пліт. Він говорить, що це має бути інтерес. Коли ми були у вас в школі Радовля меценат цієї школи і ідейний натхненник пан Михайло Весельський підійшов та в першокласників запитав, як в них справи, вони його обступили, почали обнімати, він присів, так щоб бути на їхньому рівні, а не звершуватися над ними, і вони почали його за руки возити по паркету – він сміється, вони сміються. Потім, я згадую, у нас був обід, і кухар підходить та починає пана Весельського гладити по плечу. Нам сказали: «у нас нема прибиральників, у нас є cleaning менеджери, я не маю права людині, яка займається чистотою вказувати як це їй робити, вона повністю відповідає за ці речі». Коли це все бачиш, питання якості відходить на другий план. 

– У мене був освітній туризм. Я багато країн відвідала з метою подивитися як у них навчаються школярі, як навчаються у вузах, мені було це не просто цікаво, це не був просто інтерес, хоча інтерес, це, напевно, наймагічніша річ, наймагічніше поняття, з ним простіше жити навчаючись і взагалі. Але суть була в тому, що я хотіла для себе особисто визначити: що я вважаю, що є у фінів, естонців таке, бо вони лідери в цих сферах? Я для себе визначила дві речі. Звичайно, це обладнання: просте, доступне, але стандартне. А друге, тут якраз починається чудо і магія, і це якраз відносини. Я тоді говорила (якщо на російській): отношение и оборудование, тобто відносини, і обладнання, чому це важливо? Тому що відносини – це та магія комунікації, магія спілкування, магія, де страх відходить, і з’являється щось дуже людське світло і просте, як Світле радіо, з’являється щось дуже світле. Воно не затьмарене якимось недомовками, це проста комунікація без якихось додаткових маніпулятивних речей. Ми кажемо: «дитяча безпосередність», ось цей вираз «дитяча безпосередність» – це та комунікації до якої ми прагнемо, якої нам потім не вистачає. Нам хочеться, щоб людина була відкритою, щоб вона була прозорою. І це відносини, а відносини – це комунікація, от як ми комунікуємо? Чи ми комунікуємо з чимось таким стриманим, і формальним, ми просто дотримуємось повного етикету, що я учень, а є вчитель? І тут ми підходимо до того, що проблема зміни відносин, там прагнуть створити тріаду: «вчитель–відповідно батьки–дитина», але не про формальне йде мова. От ми були в Естонії в одній школі, і там власне директорка якраз казала, що найкращі вчителі мотивовані і з інтересом – це вчителі-батьки, які прийшли спеціально вчити своїх дітей. І я з цим можу зараз повністю погодитися, тому що, з одного боку, ось цей такий егоїстичний інтерес – подбати про свою дитину, але з іншої сторони, дбаючи про свою, ти дбаєш про інших як про свою. Це правило таке глибоке, що відноситись до інших, як до свого хотів би, щоб відноситись до іншої дитини так, якби ти хотів щоб до твоєї дитини відносились. Ви знаєте, є таке поняття, що когось щось примусити неможливо. Можливо коня підвезти до озера, але заставити пити воду не можна. Ми завжди мріяли, що ми можемо все в цьому житті зробити, що можемо змінити цей світ найкраще, і ось ці речі, які в дитинстві здавалося дуже реальними – повернутися. У моїй комунікації я повинен бачити не тільки себе, але іншу людину: як на це реагує інша людина? Як їй від цього буде? Уявіть, що вчитель, який розуміє, що його слово це не просто слово, а як ця дитина це сприйме. Інша справа, що ми поставлені, особливо вчителі поставлені в певні умови, що цих діток дуже багато, і повністю реагувати на кожного фізичного неможливо. Уявіть, хай там урок 35 хвилин, і 35 діток, математично 1 хвилина, а це ще менше, це означає, що цих відносин менше. Освіта – це не про набуття знань, це про виховання. Коли ми кажемо це формоутворююче, це виховання певних якостей, певних рис характеру. І ось ми згадали про школу Радовеля, для нас це також дуже душевний внутрішній проект. Тому що це спроба реалізувати якісь речі, ті, які ти набуваєш з досвідом, коли ти маєш якісь практичні знання, якісь результати досліджень, досвід як це роблять в інших школах, в інших продвинутих або результативних школах. І спроба це реалізувати. Ми розробили концепцію, яка в основі бере ці компетентності, але ми ще додаємо туди виховний аспект. Так склалось, що радянська система закінчилася, і вона десь у вісімдесяті-дев’яності роки почала орієнтуватись на знання, і виховання поволі взагалі було викинуте за борт. Тому що, з однієї сторони, батьки казали: «так, це школах нехай виховує, бо ми працюємо», а відповідно школа казала: «ні, ми тут знання даємо, нехай вони виховують». І в кінцевому випадку це виховання десь загубилося, тобто його загубила і школа, і батьки. І в кінцевому випадку хто це підхопив? Це підхопила вулиця. Добре коли це якась гурткова робота, позашкільна робота. Але виховання не стало ключовим, але без нього, чи можлива взагалі людина без цінностей? Чи без якихось рис? Якщо в неї немає там любові, справедливості, відчуття краси, уваги до цієї реальності, тоді чи можемо ми казати, що вона буде адаптивна і формотворча в цьому світі, вона зможе щось формувати в цьому світі? Тому коли ми кажемо про освіту, це також про концепцію ось цієї школи… ми хотіли і хочемо спробувати повернути не тільки знання, не тільки те, що я усвідомила, що я отримую якісь навики, і я розумію для чого мені це.  Навіть маленька дитинка повинна розуміти «якщо я навчуся читати, то для чого мені це?» Є різні етапи розвитку дівчаток, хлопчиків, але ми можемо казати: «Для чого мені це потрібно?» Особливо хлопці питають: «навіщо воно мені, нащо воно мені?» Тобто треба пояснити для чого воно йому. Тому що від цього розуміння, від цієї тріади «знання, навики і розуміння цього всього» буде залежати як дитина буде ставитися до навчання. Спробуйте запитати дорослу людину «як в тебе справи?» У неї може бути все гаразд, всі живі здоров’я і так далі, але вона буде казати: «ой, у мене все так погано», і так далі. Тому що вміти бачити життя – це дуже важлива якість, вона пов’язана з виховним моментом, тобто потрібно виховувати увагу до цієї реальності, потрібно виховувати цю внутрішню справедливість, не порушувати її. Дітки дуже чітко це відчувають у будь-якому віці. Наприклад, несправедливо поставили оцінку, це взагалі тенденція напевно від 0-го класу до 12-го, і навіть у вищій школі, суб’єктивність оцінювання, оцінка це взагалі окрема тема, це теж проблеми: оцінювати чи не оцінювати? Проблема освіти, проблема виховання, як це впливає на те, що якщо ця оцінка понижує самооцінку, то це дуже катастрофічно, тому що позбавляючи самооцінки, ми десь частково втручаємося в досягнення успіху людиною. 

У нас в школі є академічний блок, мистецький блок, фізичного розвитку, крім цього є окремий блок – це розвиток рис характеру. Якщо кожен зупиниться на одну хвилинку і задасть питання: «якщо я чогось досяг в житті, то завдяки чому? Завдяки тому, що я знав якусь теорему, чи завдяки тому, що я знала, що таке підмет, присудок?» Напевне, завдяки чомусь іншому. Але це не про знання, хоча знання дуже важливі, адже будувати свою оцінку потрібно на чомусь, але це більше про якісь риси характеру, наприклад, наполегливість, воля, вміння контактувати з іншими, щоб тебе підтримали, і так далі. І виявляється, що в житті, коли ми готуємося до життя і опускаємо цей величезний виховний момент по розвитку рис, опускаємо дуже великий шматок людського життя уже в школі і далі це стає дуже складно, адже людина стає невпевненою. І якщо вона не набула цієї впевненості то складно потім це компенсувати. Вона прагне, вона наздоганяє, вона звичайно може наздогнати, але краще, коли ти маєш 10 років часу, щоб це все виховати. Таким чином, з нашої точки зору, виховання певних рис і виховання певних цінностей, таких як, краса, добро, це не просто мають бути слова, їх потрібно просто потрібно втілити в практику.

 У нас кажуть про інтегрованість, але інтегрованість неформальна, воно має бути стандартно прописана. Не просто сказати: «Ви маєте розвивати ці компетенції». Я бачила стільки розгубленості у вчителів, які переходили на нову школу, нову освіту, на НУШ. Відчувалася розгубленість багатьох вчителів, тому що вони очікували на щось більше, а не просто методички. Зараз настільки багато онлайн доступу, але цей ресурс не до кінця використовується. І тут я акцентую увагу, що освіта – це не тільки про знання, ми забуваємо, що освіта це, перш за все, про виховання, виховання рис, виховання цінностей.

– Цікаво, бо якраз згадали про цей виховний, пайдетичний компонент освіти. З цього почалася освіта, я, аналізуючи історію формування освітніх систем, згадую Грецію, грецьку античність, яка вплинула на європейську, в тому числі освітню культуру, вона починалася як пайдетична освіта, як освіта виховання. Ви згадали і про переповненість класів, пайдетична освіта полягала на простих речах: учителем могла бути людина високоінтелектуальна, високодуховна, бажано, щоб вона виглядала відповідним чином, щоб вона була красивою людиною. Ось так греки це розуміли, ось ця калокагатія, тобто когнітивний, естетичний і етичний компоненти мали бути. І тоді учитель поставав у ролі не просто ментора, а в ролі ідеалу, певної мети, до якої прагне і рухається учень. До речі, таким чином була організована і єврейська освіта, таким чином була організована освіта у раньохристиянських общинах. Сам Христос повставав як певним чином ідеал, коли апостоли збиралися навколо нього. І це була, як правило, обмежена кількість людей, тобто людина не може працювати з людиною, коли перед нею фактично натовп. Мені також в університеті казали: «суб’єкт-суб’єктний підхід», а я захожу в аудиторію, а там сидить 150 людей, і я собі також кажу: «я цю аудиторію розглядаю виключно як об’єкт». Так стається, тому що ви не можете концентруватися. Психологи говорять, що лише неймовірно треновані люди можуть концентруватись на такій кількості об’єктів як 12-13 учнів. І цей виховний компонент, який, ви кажете, ставиться в основу всіх основ. І я якось вжив у своїй розмові таке словосполучення: «я своєму сину сказав…», а мені моя студентка, це вже дорослі люди, сказала: «Віталій Леонідович, ви доросла людина, а говорите такі дурниці… Якщо ви щось скажете дитині, то вона не буде цього робити до тих пір поки ви не продемонструєте власним прикладом правдивість ваших слів, і відповідність ваших слів.» Тоді неймовірно підвищується вимога до учителя. А де їх брати? 

– Це взагалі найболючіший мозоль… це проблема із проблем. «Кадри вирішують все», це не просто фраза крилата, але вона дуже глибинна. Якщо запитати учня: «які предмети ти любив в школі?» То він любив, як правило, ті предмети, де він любив вчителя. Тобто, якщо тобі не подобається вчитель, то у більшості випадків, тобі не буде подобатися і предмет, в тебе йде відраза до цього, і тут ще складніше, тому що коли ми говоримо про виховання в школі це ще зрозуміло, а от то виховання у вищій школі, про яке виховання говориться? Це вже самостійна, освічена людина прийшла, і вона самостійно має здобувати знання. Ще вчора мені було 16-17 років, і я був якимось школярем, а я тут вже відразу отримавши щось, не пройшовши ініціацію, вже на першому курсі набуваю зовсім іншого статусу, до якого я взагалі не готовий. Я такий же школяр прийшов, тільки в вуз, мені 16-17 років, я хочу принаймні такого ж хоча б класного керівника. Але класний керівник, це взагалі щось нереальне! Навіть якщо буде ментор на 60 чоловік, на 30 чоловік. З моєї точки зору, у вузі цей виховний момент взагалі втрачається. І тут ми підходимо до того, що має робити держава по відношенню до…., які спеціальності важливі? Тут є дещо прагматичний момент. Якщо взяти тих самих фінів, у них є 3 найпопулярніші спеціальності. Одна з них, це можна відразу здогадатися, що це є вчитель, це ITшнік, і це людина, яка займається лісовим господарством. Але на вчителя поступити там шалений відбір, там 30% із тих медалістів, хто набрали найвищі бали, потім вони ще проходять творчий, педагогічний конкурс на скільки вони готові до цього, щоби працювати з цими дітьми. Це не має бути людина, яка собою несе  етику. Тому що, якщо ми робимо якусь справу, можемо чітко зрозуміти, якщо я не викладаюся на всі 100%, то і результат буде такий. І якщо приходить втомлений, виснажений, взагалі без інтересу вчитель, в яку б школу він прийшов, у середню чи у вищу школу…Чи запалить він щось? Якщо він взагалі нічого не запалює, то в принципі виникає питання «що він там робить?»

– Цікаво, що ви підняли питання, що фіни реформуючи свою школу просто феноменально підняли рівень фінансового забезпечення учителя. Якщо я не помиляюсь, там формула досить проста, школи фінансують місцеві громади, і тому учитель повинен отримувати, якщо не помиляюсь на 15 % більше ніж середня заробітна плата в цьому регіоні. Зрозуміло, що це респектабельна людина, це людина, яка не думає, де вона має підзаробити, людина, яка буде розвиватися, буде триматися за цю роботу, прийде в університет, буде мотивована і далі буде розвиватися, і таким чином, як би це не парадоксально, ми забезпечуємо по всієї піраміді Маслова базові потреби, і учитель перестає думати про матеріальні проблеми і зосереджується лише на навчанні. Цікава річ, у Фінляндії, у шкільну освіту повернулися чоловіки.

– Чоловіки завжди повертаються туди, де добре платять, це взагалі така тенденція. Якщо ви подивитесь, що з’явились у цій сфері чоловіки, значить це галузь дуже гарно оплачується. Поза тим, мені здається, що це загальна така тенденція світова. Навіть в Україні прослідковується. Колись побачити чоловіка з дитячим візочком було таке диво, а зараз вже не диво, це вже не чудо, це вже норма. І ця норма радує, тому що це говорить про те, що в процесі навчання власної дитини, чоловіки починають бути задіяні. Що треба щоб чоловіки повернулися до освіти? Це має бути висока оплата. Тому що є цей ценз і чоловіки, власне на них покладена функція заробітку для родини. Немає рівності у цій функції. Ми б може і хотіли цього, але поки немає. У своїй школі, і в школі в Радовлі ми зараз прагнемо долучити чоловіків. Тому що, уявіть собі, що будь-якого хлопчика чи дівчинку практично постійно виховують жінки. Тобто тато або на роботі, жінка виховує, далі тата нема в школі, знову жінки виховують, і виховують в садочку виховательки. І виявляється, що і дівчат, і хлопчиків виховують в основному тільки жінки. Але чоловіки і жінки все ж таки різні, і в цій різноманітності ми якраз цікаві один для одного. І я бачу, де одинока мама одна виховує, там є взагалі дефіцит чоловічого фактору та коли з’являється вчитель, він компенсує це частково компенсує. Взагалі, чому це так важливо? Чому важливо вчитель чоловік, так само як і вчитель жінка? Дітки отримують дуже багато зразків жіночої поведінки, якою має бути жінка, але для чоловічої поведінки фактично відсутній образ, тата нема вдома, знову ж таки в школі нема нікого, ну добре ще надворі я побачу там якихось дядів, друзі, які якось себе показують. Я можу подумати, що це найкращий зразок для мене. Виховують не слова, а якраз те, що ви сказали, що в принципі, вчитель як ідеал. І в даному випадку, коли дитина бачить ось цю чоловічу поведінку іншу, особливо якщо це вчитель, і він може, наприклад, заспівати. Я колись прийшла, а там був урок хімії, і тут лежить гітара у фінів, і запитала: «Що тут робить гітара?», – «Ну це наш вчитель, коли відчуває, що вони там трошки притомилися він бере і може їм щось заграти, вони поспівають і далі підуть». Це є інтеграція. І сказати комусь, що на уроці лежить гітара і вчитель через якихось 10 хвилин заграє… Але має бути норма до якої ми маємо звикати, що ось так має бути… І зараз взагалі вчитель це така інтегрована особа, яка має навіть не якісь знання давати. Потрібно знати, що діти у других-четвертих класах цікавляться Minecraft і казати, що це щось заборонене – «ні», це потрібно дозувати, від цього нікуди не дітися. Інша справа, що зараз розроблені програми, де можна вивчати українську мову, математику за допомогою Minecraft. 

Без змісту, без реальних навиків з музики, без реальних навиків з IT, ти будеш нецікавим дітям, ось цей інтерес, інколи це щось таке божественне, деякі діти народжуються і їм все цікаво, але деяких потрібно запалити, ввести в азарт, а азарт може хто дати? Якщо ти це демонструєш, то ти можеш їх заразити? Тобто якщо приходить нудний і нецікавий, взагалі людина, яка вже притухла, яку потрібно терапевтично підняти, і вона починає навчати дітей, це, як на мене, внутрішній злочин. Тому що дітки, навіть з такими великими очима, вони тухнуть як свічки.

– Цікаво, ми з вами почали говорити про цей приклад, що цю свічку справді треба не загасити, ми говорили про те, що, з однієї сторони, треба достойно фінансувати освіту. Я згадав ще цікавий приклад, італійський приклад, ми були в школі «Ла Трачча» Франко Нембріні, чудесну школу я спочатку побачив в Італії, а потім в Радовелі. Я згадую розмову з Франко Нембріні, він говорить, що «в нас, в Італії, вчителі отримують дуже високу заробітну плату, однак ми не можемо своїм учителям, це приватна школа, так платити. Ми платимо приблизно вдвічі менше, але у нас конкурс для того, щоб зайняти учительську посаду.» Він якраз говорив про прості речі, що «у нас в центрі є людина», тобто вчитель, директор, учень, прибиральник чи cleaning менеджер, тобто в основі стоять люди. І це не просто красиві слова! Коли я захоплювався teacher’s band, коли учителі професійно грали світові хіти, Франко мені каже: «а ви знаєте чому цей teacher’s band створився? Заради однієї дитини. Скоріше за все в нього були проблеми з наркотиками, і коли я зібрав всіх своїх вчителів, (він тоді був директором школи) сказав, що цю дитину може врятувати лише його гітара, тому що в його житті є лише одне світле п’ятно – його гітара.» І заради нього вони створили цей teacher’s band, вони кожного дня збиралися, він грав соло на гітарі, врешті-решт вони зіграли на цьому концерті, і він написав величезного листа Франко, з дозволу цього хлопчини він його опублікував, де він написав, що «це мене врятувало!». І знаєте, з однієї сторони, фінансування, з іншої сторони, директор високої якості, людської якості, де слово, що «в центрі має бути людина» – не порожні слова. Це побачив я в Радовелі, я підслухав розмову, коли батько дитини, яка навчається в цій школі каже, що «ви знаєте я вже отримав дозвіл на постійне проживання в Чехії, ми мали сім’єю виїжджати. Але коли з’явилася ця школа, з’явилася надія і я вирішив залишитися». Коли ти це чуєш, це щось неймовірне, коли школа робить таке чудо, коли школа дає надію, коли це все, що навколо просто починає змінювати цей простір. Ти розумієш наскільки важлива освіта, як те, може перетворити окрему людину, окреме село. Я просто впевнений, що Радовель – це закваска, яка буде мультиплікована, це просто має стати стандартом, просто по-іншому не може бути.

– Ви дуже точно сказали, що не дивлячись на всі труднощі, проблеми, з якими ми стикаємося, але що вже за рік в Радовлі, і за 3 роки в своїй школі я побачила, те, що є безпосередність. Навіть вчителі, коли ми починали це все, говорили, що «в нас нема проблем, у нас все добре», але коли ми закінчували уже навчальний рік, то вже всі говорили «скільки в нас є проблем, щоб нам їх вирішувати». І це був такий гарний знак, не про те, що в нас є проблеми, а про те, що ми можемо про це відкрито говорити, ми перейшли на іншу сходинку. Це і є рівень, коли ми дозволяємо собі відкриватися. 

У нас не було проблем, ми 1 вересня зайшли, «у нас є концепція і нема проблем», але виходили «у нас є концепція, ми спробували багато, але в нас ще з’явилися проблеми», з’явилася це відкритість. Я кажу, що це також чудо, що хочеться щоб і далі так було, але серед діток з’являється безпосередність! Коли ти заходиш, ти можеш зрозуміти, тут є безпосередність чи тут нема її. Діти себе ведуть як і на уроці, так і на перерві. Можливо дещо на уроці більш стриманіше, аніж на перерві. Розумію чому, бо діти самі придумали правила в Радовлі. Ми їх теж прагнемо певним чином вводити, це також складно, тому що це дитячі правила, але вони мають бути однакові і для вчителів, і для батьків. Якщо не користуються телефонами, то ніхто, якщо не запізнюється, то ніхто, якщо порушує, то відповідає кожен!. Так, ми можемо порушити правила, але ми знаємо, що ми повинні виправлятися разом!